Цього чоловіка звати Юрій.
Без ноги він був і до війни.
Навчився з тим жити та облаштував господарство під себе.
Сидіти й чекати поки хтось прийде зварить їсти, випре одяг чи інше тому подібне, він не став. Почувши про можливість опанувати ремесло бджоляра, він вирішив нею скористатись.
Поїхав у Димер, це Київська область. Там і проходило навчання на базі реабілітаційного центру. І тут прийшла страшна дата 24.02.2022. Евакуюватись вже було пізно. «Кацапські війська вже були біля нас. Зв’язок пропав. Наші відстрілювались, орки наступали. Нас там було 20 осіб. Не зрозуміло в яку сторону бігти. Бій, перестрілка, купа «осколків». Всіх нас вивезли наші солдати на вокзал до Києва. Там було безліч потягів, але жодного в наш бік. Мене посадили на потяг до Варшави. Це вже було 1 березня. Польща тоді ще не знала що робити з таким напливом біженців. Опинився я там сам на сам. Один в колясці без супроводу, без знайомих. Два тижні я був там. Жити приходилось то в хостелі, то у вагончику. Потім відвезли мене до будинку для людей похилого віку, там я провів ще два тижні. Туга по рідному дому краяла серце. Ще й в додаток гангрена почала розростатись. Ті лікарі не знають що робити зі мною. Я не маю страховки Польської. Тоді на початку війни ще не було такого механізму й пільг, які є зараз. Польські лікарі розводили руками. І я вирішив їхати додому…» – згадує як почалась його війна.
Зараз він знаходиться в Олександрійській лікарні. Лікарі прогнозують швидку виписку додому, бо в Україні й повітря лікує, бо воно своє, рідне.
