В день початку війни в Україні місіонери місії Imoce зібрали свої ресурси і кожний почав робити те, що його рука може. Місіонер Ігор Клименков вже тривалий час є служителем місії. Він був в місіонерській поїздці в Кенії й служив там декілька місяців. Також відвідав з проектом “Happy Time” багато українських міст та областей.
Його історія війни почалась 24.02.2022 о 6:00 ранку. Він прокинувся, щоб їхати до церкви на ранкову молитву, як робить це завжди. Друзі з поганою новиною вже чекали його на вулиці й наполягали або він швидше збирався. Для нього тоді ще було не зрозуміло, чому вони так поспішають.
Виїхавши на дорогу до церкви, була величезна пробка «такої пробки в Києві я ще ніколи ще не бачив. Люди просто втікали з Києва. Я ніколи не думав, що в такий ранній час так багато машин побачу» – згадує Ігор. Друзі розповіли йому про невтішні новини й причину масового виїзду з Києву.
Після молитовного служіння Ігор повернувся додому й багато роздумував. Згадав розмову, яка була з друзями, з приводу того, чи можна брати зброю до рук, і після прийняв рішення йти до військкомату. З першого разу його не взяли до війська. Через деякий час він знову прийшов до військкомату й попросив взяти його на будь-яку роботу, головне щоб бути корисним. Хлопець розповів про свій досвід служіння на місії і йому запропонували залишитись нести службу у одному з Київських військкоматів.
«То був другий чи третій день війни. На зміну прийшла дівчина – медик. Я запропонував їй свою допомогу. Досвід медичної допомоги, який я отримав в Африці став у нагоді. Наш перший виїзд був на бій, який вівся біля метро Житомирська, довелось там перев’язувати рани бійцям і говорити їм слова підбарьорення. Після я сказав медичній бригаді, що залишаюсь з ними. Вони всі погодились. І почали називати мене позивним «Африка»» – розповідає місіонер.
У військкоматі роботи багато: евакуація, чергування на швидкій, перевозили поранених військових. «Бувало усяке: потрапляли під обстріли, до нас прилітали міни, але слава Богу живий і я вірю, що Бог збереже мене.» – продовжує військовий.
Ми поставили Ігорю декілька питань:
Чи були в тебе якісь страхи, що до того, щоб служити в лавах ЗСУ, можливо якийсь внутрішній конфлікт на релігійному підґрунті?
- Я декілька разів просив, щоб мені видали зброю, але тут працює нач.мед, вона християнка і сказала мені такі річ: « твоя молитва – це найсилніша зброя, яка є на цій війні». Але страху в мене не було. Я просто знав, якщо почнеться війна, я піду захищати свою країну. Були конфлікти в середині себе, з приводу, чи можна брати зброю. Ми з служителями в церкві про це говорили, але ніхто конкретної відповіді мені дати не міг. Все своє християнське життя, я вважав, що зброя – то гріх. Я дуже молився про те, щоб моє серце не стало жорстким і молюсь про це до цього часу. Бо як Біблія каже «Над усе, що лише стереже́ться, серце своє стережи́, бо з нього похо́дить життя.
(прим.редакйії. Приповістей 4:23)» Бо я знав, якщо почнуться сильні бойові дії і в мене в руках буде зброя, моє серце стане жорсткішим. Але я знаю що ми не нападаємо – ми захищаємось. Ми не вбивці.»
Можливо у тебе були випадки зараз на службі, коли приходилось свідчити про Бога? Розкажи про них.
- Так я дуже часто говорю тут про Бога, молюсь за людей. Ми разом з нач.медом разом молились, щоб Бог потішив, бо було дуже страшно. Часто розповідаю своє свідотство, як Бог мене спас і привід до Себе. Часто на викликах в швидкій, коли веземо поранених, говорю їм про Бога. Я намагаюсь не мовчати про Бога й говорити про Його милість та Його Славу і віримо, що Бог спасе і все буде в Україні.
