Коли в перші дні війни ми чули про окупацію міст, в яких місяць тому проводили дитячі різдвяні свята, серця обливались кров’ю, а очі заливались сльозами. Бо це не просто місто, назва якого написала серед інших. Це місто в якому ти був 30 днів тому. Це міста в яких живуть знайомі тобі люди. Це міста в яких є церкви, які постійно запрошують на спільні євангелізаційні служіння. Це міста в яких залишилась частина тебе. І ось ворог їх нищить й стирає з лиця землі.
Діти, очі яких ти чітко пам’ятаєш, зараз ховаються в підвалі й пишуть тобі смс з питаннями «чому саме ми?», «нагадай, як ви вчили нас молитись?». І вони там в підвалах, бояться, а ти на підконтрольній території й борешся з комплексом того хто вижив. Це був той час, коли нам дуже швидко знадобилось давати відповідь за ті слова, які ми говорили про Божу любов та захист.
Про звільнення наших міст від окупації ми молились з самого початку. У нас було дві потреби: вижити самим і знати що друзі та близькі в безпеці. Більше ні про що мріяти не було потреби. Питання «ти як?» – стало найвживанішим. То ж щойно почали докуповуватись міста поблизу Ізюму, наші волонтери вже були в дорозі. Вони ті, хто не боячись за власне життя поїхали на територію, яка була ще не зачищеною. Пастору Олегу Мельнику та Димитрію Пилипенку ми й поставимо декілька питань, що до тих поїздок.
На який день деокупації ви поїхали на Харківщину?
– На 4 день після деокупації ми вже були там. (Димитрій Пилипенко)
Зачистка ще не пройшла на момент вашої поїздки. Скрізь була ще замінована територія. Була ймовірність наткнутись на “цікавих” людей. Не лячно було їхати? Що мотивувало?
–Так, не кругом ще пройшла «зачистка», обабіч дороги стирчали ракети з землі. Місцеві самі щось розмінували. Багато воронок від вибухів. В самий Ізюм нас тоді не пустили. Ми відвідали близько 6 сіл під Барвінково та Первомайським.
На «цікавих» людей наткнутися не була не ймовірність, а реальність. За декілька днів до нашого приїзду в село, там знайшли російських військових, які були перевдягнуті у звичайний одяг і намагались наздогнати своїх. (Олег Мельник)
Ви приїхали до місця призначення. Там вас чекали, чи як ви знаходили людей, яким роздавали допомогу?
-Люди не знали що ми приїдемо, для нашої ж безпеки, була ймовірність того, що завдадуть арт. обстрілу, або ще щось. Ми приїжджали, і стукали по дверях людям, і таким чином всі збирались. (Димитрій Пилипенко)
Чи вдалось поспілкуватись з кимось із місцевих, які пережили окупацію? Чи маєте якісь історії про це?
–Так, звісно, поспілкувались, і почутим були вражені.
Історія однієї Бабусі під час окупації. «Коли зайшли до нас в село, ми одразу це зрозуміли, і почали ховати свої документи, для того, щоб нас не вбили. Ми всім селом ховались у погребах, для того, щоб нас не знайшли, одного разу, вночі, ми почули що в погріб до нас хтось лізе, і вже почали прощатися з рідними, тому що розуміли, що зараз наше життя може закінчитись, але дякуючи Богу, нас не помітили, вкрали якісь банки, і вийшли»
Історія військового які зайшли перші на території, та зайняли будівлю
«Ми побачили що у цьому домі жили рашисти, вони залишили після себе безлад, і чули дуже і дуже сильний запах трупів, і все ж таки знайшли що це був за запах.
Ми зайшли до гаража, там була автомобільна яма, в якій лежало 5 повністю згорівших трупів, як вияснилось це була одна родина, над якою вони знущались.» (Димитрій Пилипенко)
Чи помітні якісь відмінності між людьми, які прожили в окупації пів року та людьми які ці пів року прожили теж під ракетами, але на вільній території?
-Відмінності є. І перше, це відмінність в поглядах. Люди які прожили в окупації, мають інший погляд, погляд – страху. Вони боялись абсолютно усього, боялись підходити до нас, бо думали що ми можемо бути якимсь агентам, рос. солдатами, у цих людей життя наповнене страхом. Але дякуючи нашому Богу, і нашим захисникам, ці люди вже починають жити по-новому, на вільній території, вільної країни. (Димитрій Пилипенко)
Таких історій є маси. І кожному, хто каже : «мені байдуже під яким прапором жити» ми справді бажаємо ніколи не відчути, як воно то бути в окупації. Ніколи не почути свист снаряда над головою та ніколи не бути в сантиметрі від кулі. Бо люди в окупації це чують щодня. Їх молитви як ніколи щирі. Й просять вони одного – вижити.
Війна змінила в нас багато. Й найголовніше це відношення до життя. Раніше так сильно ми не цінували прості речі. Тепер маючи їжу та одяг, ми вдячні Господу за можливість жити в вільній країні.
